Сергій народився 28 липня 1964 року у білоруському місті Новополоцьк. Згодом з сім’єю переїхав у селище Петрівське в Старобешівському районі Донецької області. Навчався в місцевій школі. Був дуже товариським хлопцем, у музичній школі грав на фортепіано. З дитинства цікавився автівками, технікою. Проводив багато часу з батьком у гаражі. 

Після 8 класу вступив до Донецького коледжу культури та мистецтв. Строкову службу проходив у військовому оркестрі. Продовжив навчання у Донецькому вищому військово-політичному училищі  й твердо вирішив присвятити життя армії. 

У родині Сергія всі чоловіки проходили строкову службу, але кадровим військовим вирішив стати тільки він. 

«Сергій з дитинства полюбляв гратися з іграшковою зброєю, яку хлопці робили самостійно, уявляючи себе на справжній війні. Мабуть, з того часу і сформувалась ідея щодо захисту Батьківщини», – сказала мама Алла Сергіївна. 

7 березня 1987 року Сергій одружився з Наталією: вони жили в одному селі, дівчина була молодшою на два роки. Згодом у пари народилися дві донечки. Катерина та Олена були найбільшим скарбом і гордістю Сергія. 

Починав військову службу в роті забезпечення на аеродромі в Маріуполі. Потім перевівся в Державну прикордонну службу і присвятив їй понад 20 років. 

«Коли чоловік мав достатньо років календарної вислуги, звільнився зі служби. Але уявити себе в цивільному житті йому було дуже важко, тому вирішив продовжити працювати на цивільній посаді у своїй частині в воєнізованій охороні», – розповіла дружина Наталія. 

У 2014 році, після початку АТО, Сергій знову долучився до війська, але цього разу в інший підрозділ – морську охорону державного кордону. Згодом звільнився, проте продовжив працювати на цивільній посаді. 

24 лютого 2022 року Сергій мобілізувався до 23-го загону морської охорони, щоб бути з побратимами й разом захищати Маріуполь. 

Старша донька розповіла: коли прокинулась від вибухів о 4:30 ранку, батько вже не спав. Родина почала одразу збирати тривожну валізу, а Сергій поїхав до військкомату. 

«Батько привозив нам воду і щоразу вмовляв виїздити з міста, але ми не могли собі уявити розлуки з татом. 7 березня зумів вирватися і приїхати додому, щоб привітати дружину з 35-ю річницею весілля. Потім ще кілька разів привозив їжу та воду. І щоразу вмовляв виїжджати. І нарешті 17 березня ми, бабуся Алла, наша мама, я з собакою і чотирма котами, змогли покинути окуповане місто», – поділилася Катерина. 

У ніч з 14 на 15 квітня Сергій прорвався на «Азовсталь». Через місяць з металургійного комбінату він вийшов у російський полон, де гідно тримався попри усі знущання та катування. Спочатку всіх полонених відвезли в колонію в Оленівці на окупованій території Донеччини, де вони перебували декілька місяців. 

Восени 2022 року Сергія перевезли до СІЗО №2 міста Камишин. Близькі дізнались про це від звільнених бійців. Умови в СІЗО були жахливі: дуже мало їжі, постійні побиття та холод. Через брак вітамінів всі хлопці мали проблеми з ногами. Рани, які вони мали там через побиття, не загоювалися. 

З січня 2024 року про Сергія не було ніяких нових. 28 червня 2025 року старша донька Катерина отримала найстрашніше повідомлення в житті: звільнені 14 червня побратими її батька написали, що Сергій загинув. 

На жаль, експертиза встановила, що Сергій Пастер був закатований у ворожому полоні в січні 2024 року. Це також підтвердили декілька звільнених бійців.

Воїну назавжди 59 років. 

З рідних у Сергія залишилися мати, дружина, дві доньки й маленька онука, яку він так і не побачив.

Чин похорону відбувся 18 вересня 2025 року у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові, далі – загальноміська церемонія прощання на площі Ринок. Поховали прикордонника на полі почесних поховань Личаківського кладовища.