Микола народився 20 жовтня 1960 року у селі Слобідка-Охрімовецька  на Хмельниччині. Після школи опанував професію водія в училищі у Кам’янець-Подільському. Згодом одружився, а потім у пари народився син Віктор. Коли хлопцеві було 12 років, жінка померла. Відтоді Микола виховував сина сам.

Влітку 2000 року чоловік працював рятувальником у міському відділі  ДСНС у Бердянську. Тоді Микола й познайомився з майбутньою дружиною Іриною. 4 квітня 2003 року вони офіційно стали родиною, а в травні у них народився син Максим. 

У 2006-му Микола вийшов на пенсію та відкрив бізнес – автомайстерню, де власноруч ремонтував будь-які машини.

«Коли почалася війна, Коля з Вітею безоплатно ремонтували автівки військовим з добровольчих батальйонів. А у 2015 син вступив до лав «Азова». За чотири місяці до нього приєднався Коля. Йому тоді було 55 років. Спочатку Коля у своїй автомайстерні ремонтував «азовські» машини, а згодом на базі в Урзуфі створили ремонтну роту, де він був старшим механіком автомобільної техніки», – розповіла Ірина. 

У 2020 році у Васильовича закінчився контракт з полком. Миколі Пелехатому було вже 60 років.

«Його хотіли звільнити, були сумніви, чи потягне службу зі своїм здоров'ям, – розповіла Ірина. – Але він пройшов військово-лікарську комісію, сам, нікому з лікарів жодної копійки не заплатив. Тиск у чоловіка був такий, що хоч зараз в космос. І він підписав з «Азовом» контракт на три роки». 

Певний час Васильович служив разом з сином Віктором на псевдо Дизель, аж поки той з ремонтної роти не перевівся у 2-й батальйон. Ірина бачила, як чоловік переймався: Васильович теж хотів «не тільки гайки крутити», а й воювати на передовій. І його бажання здійснилося. 

Микола та Віктор зустріли повномасштабну війну в Маріуполі. Дизель загинув 21 березня у віці 33 років. А в травні Васильович вийшов з меткомбінату «Азовсталь» у полон. 28 липня російська армія підірвала барак в Оленівці, в якому утримували українських полонених.

«Майже одразу після вторгнення у чоловіка розбився телефон. Поки Коля був у Маріуполі, за всі ті 86 днів, я жодного разу не чула його голосу. Зателефонував вже з полону, з Оленівки, незадовго до страти. Його голос був наче з підземелля. А ще пригнічений. Від того оптимізму, який випромінював у перші дні війни, нічого не залишилося. Розмова тривала лише 40 секунд», – поділилася дружина.

Попрощалися із захисником 1 червня 2023 року в Києві. Відспівування пройшло у Михайлівському Золотоверхому соборі. Урна з прахом Васильовича зберігається в колумбарній стіні на Лук’янівському військовому кладовищі.

Вдома на Героя чекали дружина Ірина та син Максим. 

У травні 2024 Ірина присвятила коханому чоловікові сходження на гору Хом’як (1542 метри).