Владислав народився 28 квітня 1997 року в Миколаєві. Ріс у багатодітній сім’ї. Навчався в школі №40. 

«З дитинства був позитивним і дуже добрим. Завжди допомагав родині та друзям, ніколи не залишав у біді. Любив спорт, в дитинстві займався боротьбою, футболом. Любив з хлопцями їздити на риболовлю», – розповіла сестра Інна. 

Після 9 класу закінчив Миколаївський професійний машинобудівний ліцей №11 за фахом «Слюсар-сантехнік. Газоелектрозварювальник». 29 вересня 2016 року Владислав розпочав службу в армії. 

Владислав служив у 36-й бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, був водієм-механіком. Брав участь в АТО, за що був відзначений нагородами.  

«Він самих обирав собі військову частину, в якій буде служити. Так в лавах морпіхів і залишився до кінця свого життя», – сказала сестра. 

У тій же бригаді служила зв’язківцем і його цивільна дружина. Під час повномасштабної війни Владислав і Яна обороняли Маріуполь, зокрема й на металургійному комбінаті імені Ілліча. У квітні 2022 року опинилися в російському полоні. Жінку звільнили 17 жовтня 2023 року, вона разом з рідними чекала на повернення коханого з полону живим.

Старший матрос Владислав Стеценко на псевдо Медведик загинув 24 січня 2024 року в Бєлгородській області РФ. Він був на борту ІЛ-76, яким українські військовополонені поверталися додому в межах обміну. Літак збили на російській території. Воїну назавжди 26 років. 
 

25 липня 2025 року Владислава провели в останню путь у Миколаєві. Поховали воїна на Балабанівському кладовищі.

«Він показав себе дуже мужнім і стійким у Маріуполі й потім у полоні. В моєму серці Владислав закарбувався як найкращий товариш у моєму житті», – сказав побратим Дмитро. 

У захисника залишилися матір, дві сестри та молодший брат.