Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

 «Коли окупанти прийшли до мене, то заявили, що я зрадник країни. Забули, щоправда, уточнити, яку країну вони мали на увазі», – починає розмову Юрій.

Його пристрасть – сільське господарство, але, каже, загарбникам, які звикли лише знищувати, а не вирощувати, цього захоплення не поясниш.

У перші місяці повномасштабної війни вони почали полювати на всіх проукраїнських жителів захоплених міст та селищ, так Юрій і потрапив у полон.

Три роки й сім місяців неволі й неодноразова зміна місць утримань. Цивільних українців кидали у ті ж камери, що й військових. Страждали усі однаково, розповідає чоловік. 

Приміром, українців змушували нерухомо стояти в тісних камерах по шістнадцять годин поспіль. Наглядачам було байдуже до їхніх хвороб, виснаження або віку.
 

«Витримати все це допомагала віра та підтримка одне одного, і я зараз не тільки про ментальну, але про елементарну фізичну», – розповідає Юрій.

Він ніколи не втрачав надії на поверенння додому. Хоча за весь час у неволі лист отримав лише один. Від мами.

«Звичайно, конверт був розірваний, і стало зрозуміло – у колонії існує цензура», додає Юрій. 

Відповідь йому довелося теж писати під пильним наглядом так званих «вєртухаїв».

Загалом, за словами Юрія, приниження гідності, фізичні розправи з використанням шокерів та кийків – це буденність його життя під час полону. Як і відсутність елементарних зручностей.

«Конвоїри переконували нас отримати російське громадянство, а аргументом їхнім був електрошокер», – пригадує чоловік.
 

Та одного дня усе змінилося.

Зв’язані руки, мішок на голові, а потім довгий шлях у темряві… Бранці готувалися до найгіршого. Аж раптом:

«Нам звільнили очі, і ми побачили українські автобуси! Було важко усвідомити, що це такий очікуваний обмін! Нас привітали люди у військовому однострої, а потім запевнили  –  усе буде добре, адже нарешті ми серед своїх, а, отже, у безпеці!»,  –  посміхається чоловік. 

«Неймовірна хвиля емоцій знову опанувала нами, коли ми побачили неймовірну кількість людей, які стояли вздовж доріг та вітали нас. Важко було стримувати сльози, розуміючи, що за тебе боролися, і тебе дочекалися!», – додає Юрій.
 

Коли ж у лікарні всім звільненим видали телефони з уже збереженими контактами рідних, він нарешті зробив омріяний дзвінок:

«Мамочко, мене звільнили!», – такі там були перші слова.

«Тепер не минає й дня, щоб я не подзвонив мамі. Мені просто необхідно чути її голос»,  –  каже Юрій.

Зараз у нього лише одна мрія  –  щоб додому якнайшвидше повернулися усі полонені українці. А синьо-жовтий стяг, який подарували військові Юрію під час обміну, слугує нагадуванням, що це  –  можливо.