«Ні темрява, ні голод не здатні зламати у нас людяність»
Нацгвардієць Ігор Хай нещодавно повернувся додому після чотирьох років полону. Нині він проходить лікування та реабілітацію, а також виконує важливу місію – допомагає встановлювати долю побратимів.
«Між медичними процедурами та відпочинком ми з іншими звільненими хлопцями працюємо з фототеками – намагаємося ідентифікувати воїнів, яких бачили у полоні. Паралельно тримаю зв’язок із їхніми родинами. Це непросто, але я розумію, наскільки це потрібно людям, які чекають бодай якоїсь звістки про своїх», – розповідає Ігор.
Родом він зі Львова. Після школи здобув професію кухаря-кондитера, нетривалий час прорацював за фахом, та зрештою бажання стати на захист Батьківщини перемогло усі інші.
Ще юнаком Ігор підписав контакт із тоді ще окремим загоном спеціального призначення Національної гвардії – «Азов», у складі якого й зустрів повномасштабне вторгнення.
«Ми прокинулися від вибухів, – пригадує нацгвардієць. – І одразу стало зрозуміло: почалось те, до чого ми готувалися довгий час, хоча до останнього не хотілося в це вірити. Ми швидко зібралися і виїхали на позицію».
Це був Маріуполь. Жорстокі вуличні бої у напівзруйнованому місті.
Ракети, авіація, артилерія – українських захисників росіяни атакували усім, чим могли.
«Усі ми знали, що відтягуємо на себе великі сили ворога. І що треба триматися, адже за нами – інші міста, цивільні. Саме ця думка тримала нас на позиціях до останнього», – згадує Ігор.
Зрештою разом із побратимами він прибув на «Азовсталь».
Оточення, брак провіанту, регулярні важкі бої. Нацгвардієць отримав множинні осколкові поранення, втратив кілька пальців на нозі.
По тому його життя і зовсім розділилося на «до» і «після».
Захисники Маріуполя опинилися у ворожому полоні.
Інформаційний вакуум, а ще щоденний психологічний і фізичний тиск змушували воїнів шукати особливі джерела сили та надії на повернення додому.
Ігор каже: “Найбільше у полоні запам’яталася не жорстокість наглядачів росіян – до неї з часом звикаєш. Найбільше запам’яталося те, як у нелюдських умовах хлопці намагалися залишатися людьми. І це у переповнених камерах і безперервному стресі”.
Інколи достатньо було кількох слів, поплескування по плечу чи просто погляду, аби побратими відчули підтримку.
Якщо у когось був день народження, хлопці віддавали йому свою денну пайку хліба. У звичайному житті це могло б здатися символічним жестом, але у ворожих застінках означало цілий день голоду.
Попри все, бранці намагалися подарувати один одному бодай трохи турботи.
Аби не втрачати зв’язок із реальністю, у камерах вели календарі: на клаптиках паперу, на стінах, іноді навіть робили зарубки на шматку мила. Ті, хто пам’ятав фільми чи книжки, годинами переказували сюжети іншим. У такі моменти здавалося, що стіни камери на якийсь час зникають.
«Ні темрява, ні голод не здатні зламати у нас людяність», – додає нацгвардієць.
До останнього він не дозволяв собі вірити, що їде на обмін, аж доки не почув від представників Коордштабу: «Все, хлопці, ви вдома!»
Після чотирьох років полону нарешті вдалося вдихнути на повні груди:
«Ти можеш говорити українською чи сказати: «Слава Україні!» – і тобі за це нічого не буде. Ще й у відповідь скажуть: «Героям слава!». Так остаточно розумієш, заради чого тримався увесь цей час».