"Бачили, як наші відбивали Херсон. Розуміли, наскільки Україна незламна. Це допомагало триматися"
22-річний Віталій Агєєв із 36-тої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського потрапив у полон 12 квітня в Маріуполі. Мав важке поранення і втратив багато крові.
«Ми збиралися йти на прорив, бо не було транспорту їхати на Азовсталь, – згадує Віталій. – Мали зайти на командно-спостережний пункт, щоб забрати хлопців, які збиралися йти з нами. Але там вже нікого не було. Почули, як на завод Ілліча заїжджає російська техніка, й почали вибиратися. Нас підпирали вже з різних боків. Ми квапилися й потрапили в засідку. Йшли по залізничних коліях, були як на долоні. Орки засіли в триповерховій будівлі й відкрили вогонь. Я вів одну групу, а командир роти – другу. З моєї групи вижив тільки я один, отримавши важке поранення черевної порожнини».
Віталій втратив багато крові та знепритомнів.
«Отямився, коли був на їхньому пункті збору. Сказали: «Якщо будеш іти – добре. Ні – застрелимо». Ще три кілометри йшов до машини. Привезли в якийсь госпіталь у Донецьку, перемотали бинтом. Знеболювального не дали. Вивели на площу й посадили в крісло-каталку. Місцеві ходили та плювали в мене поки не вийшов якийсь полковник і не сказав забрати мене. Поклали на траву в іншому місці. Мав ще пошкоджений хребет, сильно боліло. Хвилин за сорок приїхала машина з двохсотим. Запропонували покласти мене поруч з ним і підвезти. Я відмовився. Але довелося прилаштуватися в ногах у нього. Дорога була дуже погана, мені все дуже боліло. Так я потрапив до лікарні в Новоазовську. Видалили селезінку. Утворилася гематома. Через тиждень перевели в Донецьку лікарню №15. На видалення гематоми – ще в одну, № 16. Видаляли гематому суворо – наживо просто порізали. Й уже 4 травня перевезли до Оленівки».
В Оленівці Віталій був фактично лежачим, майже не ходив. На той момент у нього ще були шви.
«З Оленівки потім перевезли до Суходільської колонії на Луганщині, – розповідає морпіх. – Там був десять днів. 21 травня мене потягли на «обмін», який нібито зірвався. Казали, що наші не хочуть нас забирати. Люди вірять такому. Самі розумієте, яке там моральне напруження».
Після «обміну» Віталія відправили на гауптвахту в Донецьку:
«Там було дуже погане ставлення – били, знущалися. У туалет не давали сходити. Ми в пляшки справляли потребу. У камері 12 спальних місць, а нас 38. Через тиждень мене відвезли знову до Оленівки. Тримали там до 10 червня. Спали в коридорах на підлозі: на одному матраці по кілька людей. Сніданок о 12 дня, обід о дев’ятій вечора, вечеря о четвертій ранку. Годували настільки погано, що хлопці не могли підвестися.
З Оленівки Віталія перевели до Свердловська, де протримали до 14 лютого. За його словами, там умови були кращі. Потім вивезли до Таганрога:
«У Таганрозі хлопців принижують кожну хвилину. Б’ють часто і сильно. Чим попало й куди попало. Нічого святого нема. Два дні там були гірші за весь полон. Звідти забрали на обмін. Повірив, що мене обміняли, лише коли почув в автобусі: «Добрий вечір, хлопці!».
Віталій згадує, що морально був готовий до всього, адже служив не один рік і до повномасштабного вторгнення:
«У Свердловську в нас був телевізор і ми бачили, як наші відбивали Херсон. Розуміли, наскільки Україна незламна. Це й допомагало триматися. Я з морської піхоті, а ми – вірні завжди. Ми давали присягу. Обов’язок перед країною допомагав витримати все. Я знав, що це колись мине».
Рідним, які чекають своїх, Віталій радить бути обережним, щоб не погіршити умови тих, хто ще в полоні:
«Росіяни маніпулюють близькими. Вибивають гроші з них. Кожна оприлюднена інформація про оборонця, кожен мітинг – усе це не робить краще полоненим. Я б не радив світитися. Треба чекати. Це як наша перемога: ми її наближаємо, але точної дати знати не можемо».
