"Нам накинули мішки на голову і сказали, що це подарунок на 8 березня"
Медик Анжеліка Волоніц з Маріуполя потрапила у полон 12 квітня 2022 року, а повернулася в березні цьогоріч. Вона служила за контрактом у Маріупольському військовому госпіталі.
"Десятого квітня ми намагалися прорватися на завод "Азовсталь", – згадує Анжеліка. – У двох вантажівках зібрали поранених і жінок. У першій машині були важкопоранені, медсестри та жінки-військові: замполітка, юристка. У другій – хлопці з легшими пораненнями.
Наша машина виїхала вперед. У дорозі почалися обстріли – усе навколо палало. Водій вискочив і сказав, щоб усі, хто може хоч якось ходити, прямували в укриття. Я залишилася з важкопораненим. Водій завіз нас в ангар поруч, який був уже досить пошкоджений. Хлопці всю ніч пролежали в машині, бо я не могла їх спустити. Добре, що у мене була сумка з медикаментами, сильними знеболювальними. Майже дві доби там просиділи. Прибігли ще троє хлопців – один з пораненням голови, у другого – руки, третій з пробитою легенею.
"Нам постійно казали, що ми нікому не потрібні. Що України вже нема. Половина пішла до Польщі".
Коли розвиднілося, побачила, що в машині ще є одна медсестра Оля. Їй, щоб вилізти, треба було всіх розштовхати, тому вона залишалася на місці. Почали з нею надавати допомогу прибулим хлопцям. Вони сказали, що поруч є бункер. Зрештою спустили з машини поранених. Я на підлозі зробила для них щось типу лежанок з того, що було під рукою. Знайшла в ангарі кинуті кимось сумки зі шпротами, сухпайками, кавою, цукром, медом, навіть воду й пальне: зробили чай, бо було дуже холодно. 12 квітня вранці ми з водієм таки знайшли підвал з нашими. У той же день ми і потрапили в полон».
"Найважче в полоні, що ти не знаєш становище своєї країни. Не знаєш, де хлопці з твоєї частини, де твої рідні, чи живі вони взагалі", – говорить Анжеліка.
У ворожому полоні Анжеліку часто етапували з місця на місце:
«У Таганрозі мені поталанило: посадили в камеру «малолітку», з гарячою водою і туалетом. Найважче було у Валуйках. Мене обвинувачували, що я розвідниця, бо в мене на руці татуювання сови. А я всього-на-всього медик".
"Під час обміну я бачила російських полонених, на яких нас обміняли – відгодовані, свіжі. А ми замучені та вдвічі менші, ніж були".
Захисниця згадує, що пообіцяла матері вибратися живою. Це їй допомагало пережити все:
"Я терпляча, ні з ким не конфліктувала. Просто мовчала, – розповідає вона. – Бо дівчата на нервах у полоні, бувало, й зривалися. Нам постійно казали, що ми нікому не потрібні. Що України вже нема. Половина пішла до Польщі. А ледве не всю іншу нашу територію вони захопили. Щодня нам це товкмачили. Ми розуміли, що ніяк вплинути на це не можемо. Просто сиділи і чекали".
Уранці перед обміном Анжеліку та ще двох дівчат підняли. Не погодували:
"Ми розуміли, що це або додому, або знову переїжджаємо. Я вже думала: ще один етап не витримаю. Нам накинули мішки на голову і сказали, що це подарунок на 8 березня. Довго чекали в автозаках, поки з інших місць позвозять наших хлопців. Коли нарешті на місці обміну в автобус зайшов наш представник і сказав: «Вітаємо вдома!» -- усередині такі бульки понеслися, що не передати словами. Я не могла повірити своїм очам!
Під час обміну я бачила російських полонених, на яких нас обміняли – відгодовані, свіжі. А ми замучені й вдвічі менші, ніж були.
Рідним не можна втрачати надію, треба вірити в повернення. Коли я почувалася більш-менш спокійно, сподівалася, що й мамі так само. Коли рюмсала – думала, що й вона плаче. На свій день народження думала, що в мене там є хоч шматочок хліба, а чи був він у рідних, я не знала.
Мені досі не віриться, що я повернулася. Сняться жахіття про полон. Ще треба попрацювати з психологом».