«Не варто рідним іти на спілкування з кимось із рашки, бо вони вбивають наших людей»
22-річний морпіх Яків з 35-ї окремої бригади імені контр-адмірала Михайла Остроградського потрапив у полон у перший день повномасштабної агресії рф – 24 лютого. Був у неволі рівно дев’ять місяців. Його обміняли 24 листопада.
«За весь час полону не мала з братом жодного зв’язку – ні листів, ні дзвінків, – каже сестра Якова Наталія Сівак. – Востаннє перед полоном розмовляла з ним 24 лютого о п’ятій вечора. Розповідав, що відбувалося на Зміїному. А останні його слова перед полоном були: «Передай, що я всіх люблю».
Після захоплення в полон брата Наталії доставили до Криму. У Севастополі тримали близько двох тижнів. Потім – у наметовому містечку, після чого перевели в Старий Оскол Бєлгородської області рф.
За словами Якова, у Севастополі були ще нормальні умови А далі – погані: "Усім нашим полоненим було тяжко. Били, погано годували. Плювали у їжу. Багато всього було. Не хочеться цими історіями завдавати болю людям, які ще чекають своїх з неволі».
У полоні Яків зустрів одногрупника, який спілкувався з його родиною і розповів, що його чекають в Україні мати, сестра й наречена. Це допомагало триматися.
«Поки я чекала брата, мене надихали троє моїх діток, – згадує Наталія. – Я щодня намагалася щось зробити для повернення брата. Вважаю, що не варто рідним іти на спілкування з кимось із рашки, бо вони вбивають наших людей. Як можна іти на діалог з тими, хто вночі, як пацюки, на нас напали?”
На думку Наталії Сівак, коли людина повертається з полону, їй треба прийти до тями, усвідомити, що вона вдома:
"Три-чотири доби не займати її. Не запитувати: а як там? Це дуже боляче згадувати. Коли людина сама захоче, все розкаже. Необдуманими словами можна нашкодити хлопцям, які ще лишаються в неволі. Коли ті, хто повернувся, розповідають публічно про катування й усе, що там відбувається, у місцях ув’язнення це можуть відслідковувати, бо ж мають інтернет – і ставлення до полонених погіршується».
