«Про те, як ділили хліб у полоні, можна дисертацію написати»
Киянин Олександр Бевзюк-Волошин з луганського прикордонного загону потрапив у полон 13 квітня 2022-го. Пробув у неволі рік і два місяці, втратив 15 кілограмів ваги, а тепер проходить реабілітацію.
«У той день звільняли село біля Лимана – згадує Олександр. – Коли почалися обстріли «градами», нам наказали відходити. Під час відступу потрапили на засідку росіян. Усю групу взяли в полон. Поклали на землю, почали бити. Отямився на якомусь складі. Там уже була російська військова поліція. Питали нас, як ми ставимося до того, що вони перебувають у нашій країні. В одного з росіян я попросив цигарку, то він дав мені пачку».
За кілька днів Олександра з іншими полоненими відправили до окупованого Сватового. Потім камазами – у росію, у наметовий табір для військовополонених біля кордону.
«Там давали їжу, Біблію приносили, видали мило і зубну пасту, якийсь одяг, цигарки. Туди часто приїздили журналісти. Схоже, це був такий майданчик для зйомок. Там я затримався всього на чотири дні. Потім було СІЗО в Старому Осколі Білгородської області. Жорстока прийомка – з шокерами, гумовими кийками. Ми знали, де ми знаходимося, бо нам давали місцеві газетки – про життя міста. Інколи приносили книжки – Жванецького, Буніна, про Леніна… Хлопці, які в житті жодної книжки не подужали, днями читали.
У камері по четверо – восьмеро. Це була єдина в’язниця, де дозволяли сидіти».
Згодом Олександра перевезли до міста Донського Тульської області.
"На прийомці били сильно і довго. Стояли по 17 годин на добу. До цього з часом звикаєш, але починаються проблеми з ногами – відкриваються виразки. Через погане харчування довго загоюються рани. А бувало, що й серед ночі піднімали і треба було годину постояти. На психіку впливали.
Під кінець осені умови пом’якшили. Нам навіть почали вмикати програму пропагандиста Соловйова. А той таке говорив, що ми аж роти пороззявляли. Критикував своїх, казав, що є категорія «абасравшихся», які тікають за кордон від мобілізації. Згадував, що Україна йде в наступ. Ми повірити не могли».
На початку лютого цьогоріч Олександра і ще близько півсотні наших Захисників перевели в інше місце.
«Куди саме, ми не дізналися. Там все дуже приховували, – каже прикордонник. – 10 червня після обіду почали забирати людей з камер. Десь на півдорозі конвоїр зізнався, що їдемо на обмін».
Не втрачати надію в неволі Олександру допомагало спілкування з іншими полоненим:
«Коли в камері 24 години на добу з одними й тим ж людьми, дах їде але з’являється розподіл ролей. Хтось проявляється лідерські якості, організовує дисципліну, щоб хлопці не конфліктували. Хтось проявляє економічні здібності – з розподілу того, що мали. Наприклад, хліб різали нерівномірно. Як вирішити, кому більший шматок, а кому менший? Про те, як придумували схеми розподілу хліба між собою, можна дисертацію написати. Призначали відповідального – починалася корупція, він собі брав більше. Вигадували інші моделі.
Була у нас і культурна програма. У День Соборності зробили живий ланцюг, взялися за руки й пошепки заспівали гімн України. У День Прапора нам роздали пластмасові чашки. Частина з них була жовта, а частина – синя. І ми поставили їх разом. Потім жовті забрали».
Рідним, які чекають, у першу чергу треба піклуватися про себе – вважає Олександр:
«У полоні інколи здається, що ти повернешся, а тут вже всі себе поз'їдали. Треба вірити, що ваш Захисник обов’язково повернеться. Якщо ваш близький, який перебуває у полоні, – крутий вояка, брав участь у серйозних боях, про це не можна говорити публічно. Не варто постити нічого в соцмережах, що може створити неприємності для полоненого. Вдома зрозумів, що рідним, які чекають, дуже допомагає спілкування з хлопцями, які повернулися. Мама щодня писала мені в месенджер повідомлення, поки я був у неволі. Мене це вразило».
