"Робили металеві ліжка, а в столярному цеху - труни для росіян"
"Робили металеві ліжка, а в столярному цеху – труни для росіян. Було завдання зробити за місяць тисячу гробів з ящиків з-під снарядів".
64-річний маріуполець Анатолій Волошин потрапив у полон ворога у травні, захищаючи рідне місто. До війни був водієм бульдозера, але 25 лютого 2022-го прийшов до місцевого територіального центру комплектації.
«Потрібні були люди. У штабі тероборони нас перевдягли. Склав присягу. Видали автомат. Так я став військовим, – згадує Анатолій. – Вже за кілька днів мене з побратимами відправили на край міста. Там "азовці" шукали людей, які мають якийсь фах: трактористів, бульдозеристів, екскаваторників, електриків. Мене з іншими прикомандирували до загону «Азова». На водоканалі взяли екскаваторні трактори й копали захисні траншеї. Працювали вночі, без світла, фактично навпомацки. Бог дав мені змогу виконувати потрібну роботу, яку я вмію».
14 березня Анатолія з побратимом відправили за приладами нічого бачення. Коли поверталися, росіяни почали обстрілювати танк-макет поблизу:
«Піднімаю голову й бачу, що все в дуже розтягнутому часі. Дим, пилюка й вогонь поволі розростаються. Мені пробило руку, бронежилет, ребра. Важко дихати. Думав, що Господь мене забирає. Але не міг зрозуміти, чому я ще живий. Водія трохи зачепило уламком по голові. Він викликав хлопців, які нас відвезли в госпіталь. Мене прооперували, а наступного дня під вікном, де я лежав, розірвалася ракета. Мене засипало скляним пилом. Дівчат-медсестер посікло склом. Довелося спускатися у підвал босоніж по уламках, з мене стирчали різні трубки.
В госпіталі пробув два дні. Потім забрали на Азовсталь. Там у бункері лежали близько ста поранених. Кожного дня прибували нові. Набралося близько трьох сотень. Місця не вистачало. Ліків не було. Бомбили. Хлопці помирали від тяжких поранень. Після того, як розбомбили кухню, їли дві рибні консерви на п’ятьох у день».
З пораненням Анатолій протримався на Азовсталі два місяці. Перші три тижні неволі тримали в Оленівці. Годували погано: черпак каші та скибка хліба. У червні перевезли в колонію під Ізвариним. Там і протримали до звільнення в березні.
«З того, що кажуть про інші колонії, у нас було більш-менш. Коли приїхали, нам дали по чверті хлібини та по тарілці перловки. Всі аж повитріщалися, – каже чоловік. – Думали, що це один раз таке буде. Кожну крихту підбирали. На обід – півбуханки хліба, перше й друге. За п’ять хвилин все треба було з’їсти. Утім дозволили брати з собою, що не доїв. Я був поранений, то мене не били. У кого було багато татуювань – тим трохи діставалося. Я помітив, що наглядачі насправді нас бояться. Працювали ті, хто хотів курити. Робили металеві ліжка, а в столярному цеху – труни для росіян. Було завдання зробити за місяць тисячу гробів з ящиків з-під снарядів.
Без Бога важко протриматися в полоні. Молилися щодня за всіх, хто в полоні і на фронті, за рідних та друзів, навіть за Верховну Раду і президента і за країни, які допомагають Україні та підтримують. У мене духовний сан пастора. Мені було легше пережити цю трагедію.
Багато хлопців були у відчаї. Хоча нам дозволяли грати в шахи, нарди, доміно, читати книжки. Поставили телевізор – показували російські новини та пропагандистів. Ми з того викручували інформацію. Знали про звільнення Херсона, Харківщини. Почуття гумору теж дуже допомагало.
Я розумів, що краще не пхати руку собаці в пельку, бо відкусить. Треба поводитися так, щоби не нашкодити нікому.
Листи від близьких не отримували. Лише одному полоненому прийшов конверт. На цього чоловіка стали косо дивитися, підозрювати у співпраці з наглядачами. Тому подумав, що від листа більше шкоди, ніж радості.
Рідним, які чекають своїх, я б порадив менше втручатися. Для цього є навчені люди, вони працюють. Ми коли повернулися з полону, то по три-чотири години на день передивлялися прізвища, фото: упізнавали, кого бачили. Не треба бігти поперед воза. Варто чекати й молитися».
