"Родичам я би сказав: тримайтесь, чекайте, сподівайтесь, не довіряйте росіянам
Віталій – майстер-сержант, прикордонник, служить з 2000 року. У полон потрапив у травні 2022. Спочатку його утримували в Оленівці, потім — у Довжанську на Луганщині. Був звільнений з полону внаслідок обміну 4 лютого. Зараз проходить курс лікування та реінтеграції. Ми поспілкувалися з Віталієм по телефону:
“Я до останнього не думав, що мене обміняють. Нема у мене ніде якихось великих друзів, дядьків з “волохатими” руками, які б мене витягли. Я сам був у шоці, коли назвали моє прізвище, і я потрапив на цей обмін.
У полоні зв’язку із зовнішнім світом не було, лише чутки. З часом з’явився телевізор: показували російські телеканали. Коли ми скабєєву дивилися, то розуміли, що країни НАТО нам допомагають — тоді в усіх нас і настрій підіймався. І коли лягаєш спати о десятій вечора, то вже лягаєш з якоюсь надією: що Україна не програє, що її не кинули. Коли у росіян палає — значить, у нас в Україні все добре.
Я листів додому не писав, але знаю, що моєму товаришу прийшов лист. Йому дали почитати, поклали на стіл, він його навіть у руки не брав. Відповідь написати не дозволили, сказали, що не було наказу.
Найбільше підтримували хлопці, які поруч з тобою, яких ти знаєш давно, з якими ти воював, ділив їжу. Нормально ставились один до одного. Наприклад, якщо комусь важко (бувають такі моменти, коли накриває, скучив за родиною) ми його попідколюємо, повеселимо — і минає.
Зрозумів, що будуть міняти, коли прийшов інспектор, назвав три прізвища, і серед них — моє. Везли на обмін із зав’язаними очима. Ми їхали на одному “камазі”, потім в інший пересадили, далі посадили в літак. У нас уже з’явилися сумніви, що це обмін. Потім пересадили в автобус і знову кудись везли.
Коли ми на наш бік потрапили, то зайшов чоловік і українською заговорив: “Ну що, хлопці, як ви? Живі-здорові? Усе буде добре, ви вдома. Для вас усе скінчилось.” Потім дістав цигарки і роздав усім.
Я не очікував, що нас так зустрінуть: усі обіймають, цілують, усі щось дають: їжу, апельсини...
Пізніше до нас приїжджали з Координаційного штабу, показували фотографії, питали, хто кого бачив у полоні. Я кілька аркушів списав.
Іноді краще чогось не афішувати, краще не договорити, щоб не нашкодити тим, хто ще в полоні. Родичі військовополонених хай не довіряють тому, що є в інтернеті. Я хочу сказати родичам тих, хто в полоні, або зник безвісти: тримайтесь, чекайте, сподівайтесь, але головне — не заважайте. Росіянам довіряти не можна, вони цим користуються. Треба вірити нашим".
