У камері було правило: імениннику ми віддавали денну пайку хліба. Це був найдорожчий подарунок
Ця історія розпочалася у квітні 2022 року в окупованому Мелітополі. Борис працював рятувальником і через це миттєво перетворився для загарбників на ціль. Як і всі, хто допомагав Україні.
Спершу йому неодноразово пропонували російське громадянство та роботу в місцевому міністерстві надзвичайних ситуацій. Утім, щоразу Борис відмовлявся, бо не хотів ставати колаборантом.
Невдовзі через проукраїнську позицію він опинився за ґратами та відчув усю жорстокість так званого «русского мира». А ще – усю його сюрреалістичність, спершу у так званій «днр»:
«Там повторювали тези російської пропаганди, хоча користувалися українськими паспортами. Розповідали про «переваги» життя в радянському союзі, хоча його не застали. Така ностальгія була навіть у 20-річного наглядача, який міг би обрати краще життя, обрати Україну».
Далі на Бориса чекала жорстока “прийомка” вже у колоніях на території країни-агресорки. Почався «нескінченний етап» по так званому «золотому кільцю росії»: система не залишала його надовго в жодній із тюрем.
За роки полону Борис схуд до 45 кілограмів. В одній з установ тюремники навіть вирішили давати йому трішки більше сублімованої картоплі. Водночас фізичний та моральний тиск не припиняли.
«Дуже нечасто в камері з’являлась книжка. Вона ставала порталом у світ, де є ще щось, крім ґрат і болю», – згадує Борис.
За його словами, кожна колонія – ніби окремий світ. Різниться усе: від вигляду залізних щитів на вікнах камери до режиму тиші чи правил багатогодинного стояння без руху. Незмінне тільки ставлення наглядачів.
«Якщо була можливість, я намагався більше рухатися у камері. Проте фізичну активність конвоїри сприймали як підготовку до спротиву – за це жорстоко карали», – пригадує чоловік.
Попри все у ворожих застінках Борис продовжував дбати про побратимів, зокрема промивав пораненим побратимам гнійні рани. Розмови з ними пошепки допомагали зберегти здоровий глузд.
«Більшість трималися за спогади про сім’ю, але думати про близьких інколи було важко – це розривало серце. Також ми часто згадували кулінарні рецепти… Усі розповідали, як готували вдома. Ми ніби створювали уявний бенкет посеред реального голоду», – згадує Борис.
Між полоненими завжди існували солідарність та взаємопідтримка.
«У камері було правило – імениннику ми віддавали денну пайку хліба. Це був найдорожчий подарунок, який лише можна було уявити», – посміхається чоловік.
Повернення в Україну було його мрією. Мрією, яка після раптового нічного підйому стала реальністю: «Один переліт літаком, потім другий, а потім тиждень я чекав, бо виявилося, що моє прізвище було неправильно написане в російських списках».
Борис певен, що все врешті вийшло, бо дотисли з українського боку.
Нині чоловік вже пройшов курс лікування та продовжує реабілітацію. З перших годин на українській землі завжди поруч його дружина Людмила. Саме вона додає сил Борису втілити задумане ще у ворожих застінках – повернутися на службу в ДСНС:
«Не для того я пройшов цей важкий шлях, щоб опустити руки. Тим паче зараз, коли країна потребує допомоги кожного, хто може бути корисним», – каже Борис.