«Я завжди знала, що потраплю додому. Не можна сумніватися в країні, яка ніколи не кидає своїх»
17 травня 2022 року "госпітальєрка" і парамедик Тетяна Васильченко потрапила в полон у Маріуполі, на "Азовсталі". Її звільнили рівно через п'ять місяців – 17 жовтня під час обміну 108 українських полонених жінок. В інтерв'ю для Координаційного штабу Тетяна розповіла, що допомогло їй витримати в полоні.
? «На Азовсталі ми щодня розуміли, що втрачаємо можливість оборонятися, – згадує Тетяна. – Це було найважче. Зрештою нам оголосили, що відбулися домовленості – про вихід заради збереження життя. Не про полон. Навіть ФСБшники на допитах підкреслювали, що ми вийшли за наказом нашого головнокомандувача для подальшого обміну. Але зі здачею зброї.
Анкетування Червоним Хрестом проводилося не ретельно. У якийсь автобус могли зайти представники організації, а в якийсь – ні. Були люди в Оленівці, яких не анкетували. Мене – так. Після того я не бачила представників Червоного Хреста жодного разу.
Умови в Оленівці були, м’яко кажучи, жахливі. Жінок помістили в ізоляторі – двадцятьох у шестимісній камері. Літо, задуха. Надвір могли не виводити тиждень. Дворик огороджений кліткою, де можна пройти п’ять метрів по діагоналі. Чоловіків тримали в бараках, у яких були невеликі внутрішні двори. Можна було пересуватися. Ми ж у камерах майже не рухалися».
➡️ 30 вересня Тетяну і ще вісім полонених жінок вивезли в Білгородську область.
? «Там було наметове містечко, яке відповідало нормам Женевських конвенцій, – каже парамедикиня. – Принаймні нормальне харчування. Охороняла нас військова поліція росії. Ставлення було байдуже – вони просто виконували свою роботу. Не рахуючи окремих допитів. До речі, я не була свідком і не чула, щоб в Оленівці до жінок застосовували силу. Потім нас перекинули в СІЗО в Курській області, далі – на Таганрог, літаком на Джанкої, а звідти – у Запорізьку область на обмін».
➡️ У полоні Тетяна часто згадувала дорогі їй місця. Це допомагало триматися:
? «Подумки переносилася у моменти, які дозволяли психіці залишатися у більш-менш стабільному стані. Я завжди знала, що потраплю додому. Нам розповідали, що Україна нас не хоче, що покинула нас і ми нікому не потрібні. У мене такої думки ніколи не виникало. Коли привезли на місце обміну – відчула підтвердження власного знання.
Людям, які чекають своїх з полону, я б порадила не втрачати надію, не сумніватися, що уряд допоможе. Не сумніватися в країні, яка ніколи не кидає своїх.
☝️Не варто робити своїх рідних медійними. Я шокована, коли починають публікувати фото своїх синів чи чоловіків у формі, з шевронами. Це може вартувати життя. Крім того, медійна особа завжди виростає в «ціні». Росіяни й так торгуються за кожного.
➡️ Самотужки рідним навряд вдасться щось зробити. Це має відбуватися на рівні держави. Після мого звільнення до мене зверталися багато матерів, питали, що я можу порадити. Я всім казала, що мене звільнили саме за допомогою Координаційного штабу. Так само триває робота для визволення інших.
Тим, хто повернувся, не можна розповідати про тих, з ким їх утримували. Ні посади, ні чим займався.
Після повернення всім, окрім медичної допомоги, потрібен психолог. І родичам теж. Людина повертається, рідні раді її бачити, але не знають, як з нею поводитися».